Досвід України — урок для світу

На початку цього року група українських аналітиків видала нову книгу-дослідження російської пропаганди під назвою « Слова та війни. Україна в боротьбі з кремлівською пропагандою ». У виданні описуються методи створення та поширення фейкових новин з використанням неправдивих фото- чи відеоматеріалів на телебаченні, фальсифікація « Вікіпедії », здійснення кібератак на українські державні установи. Автори закликають міжнародну спільноту до співпраці у сфері протидії інформаційній агресії РФ у глобальних масштабах. З цією метою у збірнику наводяться рекомендації, сформовані на основі українського досвіду ведення гібридної війни з Росією.

Книга стала своєрідною енциклопедією методів та пасток кремлівської пропаганди. Вона розрахована як на українську, так і на англомовну аудиторію.

Як зазначила експерт зі стратегічних комунікацій ГО « Інформаційна безпека », колишній заступник міністра інформаційної політики України Тетяна Попова, існує три етапи інформаційної агресії.

Перший етап спостерігався, коли російські ЗМІ могли вільно поширювати фейкові новини в мережі Інтернет. Для цього використовувалися, наприклад, одні і ті ж відеоматеріали, взяті з поля бою в Іраку або Чечні, які видавалися за бомбардування Слов’янська. Згодом, цими ж сюжетами нібито підтверджувалися обстріли Макіївки та Донецька.

Наступний етап Т. Попова називає « fiction story ». Сюди вона відносить історії про « розіп’ятого хлопчика », « снігурів », « зґвалтованих бабусь ». Однак, за словами експерта, такі фейки складніші для розвіювання.

І, нарешті, третій етап — це використання помилок європейської та української влади у пропагандистських цілях.

Загалом, автори книги « Слова та війни » виділяють наступні ключові меседжі:

  • російська пропаганда має глибоке коріння, що сягає часів радянської влади; стратегія « пост-правди » не є винаходом путінської ери;

  • мета нинішньої російської пропаганди – не лише нав’язати власний наратив, а й послабити чинні демократичні наративи в західних суспільствах;

  • проблема пропаганди Кремля є ширшою, ніж просто поширення фейкових новин. Вивчення фейків є важливою складовою посібника, проте Росія не зупиняється на продукуванні фейкових новин та використовує специфічний дискурс, що має яскраво виражене напівмілітаристичне забарвлення та спрямований на перемогу у війні.

Попри те, що у книзі описуються методи, які використовує Росія в інформаційній війні, та досвід України у боротьбі з ними, автори також пропонують світовій та українській спільноті рекомендації щодо протидії російській пропаганді. Зокрема, вони рекомендують:

  • визнати, що пропаганда та дезінформація є загрозами національній та громадянській безпеці;

  • окреслити сфери, у яких розповсюджується російська пропаганда в кожній окремо взятій державі;

  • створити « антирейтинги » медіа, що розповсюджують фейки найактивніше;

  • створити громадські ініціативи, що протидіятимуть пропаганді;

  • запровадити тренінги з медіа-грамотності в школах та університетах;

  • пильно слідкувати за інформаційними ресурсами, впійманими на розповсюдженні російської пропаганди, започаткувати фінансовий та фіскальний моніторинг таких медіа;

  • досягти кращої інтеграції між українською та міжнародною дослідницькими спільнотами шляхом форумів, зустрічей, неофіційних мереж; створити міжнародну експертну мережу;

  • моніторити соціальні мережі та блокувати акаунти, що пропагують мову насильства чи розповсюджують фейки;

  • вивчати російські ініціативи у сфері « м’якої влади »: громадські організації, аналітичні центри, спільноти, релігійні організації, що можуть підготувати ґрунт для « активних заходів »; вивчати досвід Криму та Донбасу 2000–2013 років, до анексії та війни;

  • порівнювати меседжі російської пропаганди з реальністю на анексованих чи окупованих Росією територіях: у Криму, на Донбасі, в Абхазії, Південній Осетії тощо;

  • пам’ятати, що Росія часто використовує можливості, що їй надають демократичні держави, у своїй боротьбі проти демократії; розробити жорсткіші норми, що заважатимуть Кремлю в цьому (наприклад, ускладнити процес реєстрації пропагандистських каналів у Європі та США);

  • визнати, що співробітники російських пропагандистських медіа не є журналістами, і тому припинити застосовувати до них принципи й практики, що стосуються журналістів;

  • моніторити підтримку конкретних політичних сил із боку Росії, особливо під час виборчих кампаній;

  • запровадити відповідальність перед законом за поширення фейків;

  • запровадити особисті санкції проти ключових російських пропагандистів (багато хто з них тримає статки на Заході);

  • створити міжнародну мережу експертів, що вивчають пропаганду.

Laisser un commentaire

Votre adresse de messagerie ne sera pas publiée. Les champs obligatoires sont indiqués avec *