Досвід України — урок для світу

На початку цього року група українських аналітиків видала нову книгу-дослідження російської пропаганди під назвою «Слова та війни. Україна в боротьбі з кремлівською пропагандою». У виданні описуються методи створення та поширення фейкових новин з використанням неправдивих фото- чи відеоматеріалів на телебаченні, фальсифікація «Вікіпедії», здійснення кібератак на українські державні установи. Автори закликають міжнародну спільноту до співпраці у сфері протидії інформаційній агресії РФ у глобальних масштабах. З цією метою у збірнику наводяться рекомендації, сформовані на основі українського досвіду ведення гібридної війни з Росією.

Книга стала своєрідною енциклопедією методів та пасток кремлівської пропаганди. Вона розрахована як на українську, так і на англомовну аудиторію.

Як зазначила експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека», колишній заступник міністра інформаційної політики України Тетяна Попова, існує три етапи інформаційної агресії.

Перший етап спостерігався, коли російські ЗМІ могли вільно поширювати фейкові новини в мережі Інтернет. Для цього використовувалися, наприклад, одні і ті ж відеоматеріали, взяті з поля бою в Іраку або Чечні, які видавалися за бомбардування Слов’янська. Згодом, цими ж сюжетами нібито підтверджувалися обстріли Макіївки та Донецька.

Наступний етап Т. Попова називає «fiction story». Сюди вона відносить історії про «розіп’ятого хлопчика», «снігурів», «зґвалтованих бабусь». Однак, за словами експерта, такі фейки складніші для розвіювання.

І, нарешті, третій етап — це використання помилок європейської та української влади у пропагандистських цілях.

Загалом, автори книги «Слова та війни» виділяють наступні ключові меседжі:

  • російська пропаганда має глибоке коріння, що сягає часів радянської влади; стратегія «пост-правди» не є винаходом путінської ери;

  • мета нинішньої російської пропаганди — не лише нав’язати власний наратив, а й послабити чинні демократичні наративи в західних суспільствах;

  • проблема пропаганди Кремля є ширшою, ніж просто поширення фейкових новин. Вивчення фейків є важливою складовою посібника, проте Росія не зупиняється на продукуванні фейкових новин та використовує специфічний дискурс, що має яскраво виражене напівмілітаристичне забарвлення та спрямований на перемогу у війні.

Попри те, що у книзі описуються методи, які використовує Росія в інформаційній війні, та досвід України у боротьбі з ними, автори також пропонують світовій та українській спільноті рекомендації щодо протидії російській пропаганді. Зокрема, вони рекомендують:

  • визнати, що пропаганда та дезінформація є загрозами національній та громадянській безпеці;

  • окреслити сфери, у яких розповсюджується російська пропаганда в кожній окремо взятій державі;

  • створити «антирейтинги» медіа, що розповсюджують фейки найактивніше;

  • створити громадські ініціативи, що протидіятимуть пропаганді;

  • запровадити тренінги з медіа-грамотності в школах та університетах;

  • пильно слідкувати за інформаційними ресурсами, впійманими на розповсюдженні російської пропаганди, започаткувати фінансовий та фіскальний моніторинг таких медіа;

  • досягти кращої інтеграції між українською та міжнародною дослідницькими спільнотами шляхом форумів, зустрічей, неофіційних мереж; створити міжнародну експертну мережу;

  • моніторити соціальні мережі та блокувати акаунти, що пропагують мову насильства чи розповсюджують фейки;

  • вивчати російські ініціативи у сфері «м’якої влади»: громадські організації, аналітичні центри, спільноти, релігійні організації, що можуть підготувати ґрунт для «активних заходів»; вивчати досвід Криму та Донбасу 2000–2013 років, до анексії та війни;

  • порівнювати меседжі російської пропаганди з реальністю на анексованих чи окупованих Росією територіях: у Криму, на Донбасі, в Абхазії, Південній Осетії тощо;

  • пам’ятати, що Росія часто використовує можливості, що їй надають демократичні держави, у своїй боротьбі проти демократії; розробити жорсткіші норми, що заважатимуть Кремлю в цьому (наприклад, ускладнити процес реєстрації пропагандистських каналів у Європі та США);

  • визнати, що співробітники російських пропагандистських медіа не є журналістами, і тому припинити застосовувати до них принципи й практики, що стосуються журналістів;

  • моніторити підтримку конкретних політичних сил із боку Росії, особливо під час виборчих кампаній;

  • запровадити відповідальність перед законом за поширення фейків;

  • запровадити особисті санкції проти ключових російських пропагандистів (багато хто з них тримає статки на Заході);

  • створити міжнародну мережу експертів, що вивчають пропаганду.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *